На Водохреще дізнавались про багато таємниць

Є чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Наприклад, коли процесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці – нещасливий рік для дітей, граки – для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й – Боже борони – вмиратимуть.

Об этом сообщает http://big-game.tv

Якщо на Водохреще дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день тижня – у п’ятницю, четвер і т. д. – треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!».

Якщо на Водохреще день ясний, сонячний, то хліби цього року будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами – у хлібі буде багато «сажки» (зони).

Попіл після різдвяних свят не можна зберігати – ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»; ввечері ж на Водохреще його треба винести на річку і висипати на лід.

Коли священник занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею пірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом цілого тижня після Водохреща — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».

Якщо перед обідом на Водохреще господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто». Цікаво, що у Західній Англії в дні Різдва Христового господині йдуть у сад і вклоняються яблуням, щоб ці дерева наступного року щедро родили.

На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреще сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох кутів того самого села і билися навкулачки – хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.

На Полтавщині був колись звичай на Водохреще вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».

Якщо ввечері зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані хрестили?». Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться.

Як бачимо, в народних віруваннях часто трапляється згадка про вовка. Цей хижак має тотемнічне значення (тотем – тваринний або рослинний символ) не тільки в українського, а й в багатьох інших народів, в першу чергу народів Східної Європи, де вовки, звичайно, водяться. Колись вовки завдавали не абиякої шкоди нашим селянам, нищачи свійських тварин. Поліщуки ділять вовків на дві породи: великих — «конюхів» із сірим хутром і малих — «свинятників» із хутром темно-бурим. Зоологи не визнають такого поділу і вважають, що це залежить від віку звіра: старші – більші і сиві, а молодші – менші й темніші. Зо пів сотні років тому вовки в Україні майже зникли, шкоди від них великої не було, а під час останньої війни, взимку 1942 року, їх з’явилося знову багато, і вони, як і колись, завдавали значної шкоди.

Цього дня колядники приходять до кожної оселі з віншуваннями та щедрівками. За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. «Що ми казали, аби так воно і сталося – і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!».

У деяких місцевостях на Гуцульщині цього дня святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів – безсмертків, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордан» переважно жінки і дівчата. Під час Богослужіння «трійцю» запалюють від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.

Наступного після Водохреща дня (20 січня) люди справляли «посвятки» – тобто переходили до звичайного трудового ритму, та відзначали свято Івана Хрестителя. Остаточно роздавали тваринам ритуальні продукти з покуті й планували роботу по господарству. Господині діставали свої починки (полотно, нитки й ін.), які перед Різдвом ховали подалі від гріха, "щоб лихий ниток не плутав". З посвяток вже знімали табу на відвідування корчми чи шинку, які діяли у свята ("бо вода не посвячена"). Також жінкам вже дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити в свята.