Питання двомовності: чому Україна – не Канада, а Донбас

Українська мова в Україні завжди була "не на часі". Уявляєте собі, щоб у Польщі, наприклад, польська мова була не на часі? Чи в Німеччині німецька не на часі? Питання риторичне.

Об этом сообщает Алексей Пивоваров

Кожного разу, коли розмова заходила про українську мову, виникали десятки "важливіших" питань – тих, що "на хліб можна намазати". Словом, у найкращих традиціях радянщини. На диво, знаходився й час, щоб сказати, що в нашій країні притісняють російськомовних. Задумайтесь, притісняють російськомовних в країні, де змушені захищати українську. Вам теж звучить дивно?

"І взагалі, чому російська досі не державна? Подивіться на Канаду – скільки мов, а все гаразд!". Такий аргумент часто пропонується прихильниками двомовності в Україні. Проте подібна аналогія є не тільки недоречною, а і говорить про нерозуміння історичних відмінностей між країнами та закономірностей формування мови як засобу комунікації та культурної одиниці.

Мова є ознакою ідентичності народу. Країни, де практикується багатомовність, пройшли певний історичний етап, що зумовив таку необхідність як базову умову співіснування різнокультурного народу в межах однієї країни. Для розуміння спільних та відмінних ознак культурно-мовного середовища Канади та України варто детальніше подивитись на особливості становлення та розвитку мови як засобу комунікації, мови як політико-історичного фактору і суспільного сприйняття мови в цих країнах.

Історія канадського білінгвізму

Якщо говорити про Канаду, варто усвідомлювати, що це федерація, яка складається з десяти провінцій і трьох територій. Насамперед що стосується мовного питання варто сказати, що Канада не є моноетнічною країною. З історією "канадської нації", якої насправді не існує, все ще складніше.

У 17 столітті територію, яку ми зараз називаємо Канадою, почали заселяти французькі колоністи. Саме вони першими приплили до північно-східних берегів Північної Америки і заснували на території Канади перші поселення. Трохи пізніше вони почали втрачати свій вплив, і більшість канадської території колонізували англійці. Так за багато років на території Канади сформувались дві окремі нації – англоканадці та франкоканадці.

Перші розмовляють англійською мовою, другі – французькою. Вони різні не лише за мовою, але й за культурою та менталітетом. Внаслідок цього в Канаді – дві державні мови: французька та англійська. При цьому французькою мовою розмовляють переважно жителі франкомовної провінції Квебек, коли англійською розмовляє більшість Канади.

Уся мовна політика Канади базується на принципі двомовності

В Канаді й досі не вщухають дискусії з приводу того, чи не варто запровадити на усій території єдину державну мову більшості, а всі інші мови визнати мовами меншин.

Законодавчо двомовність Канади оформилась у 1969 році – ухваленням закону "Про офіційні мови". Автором був тодішній прем’єр-міністр П’єр Трюдо. З ухваленням такої законодавчої норми в Канаді не тільки встановилась рівність англійської та французької мови, але й породився конфлікт, що став регулярним чинником загострення політичних дискусій, навіть до виникнення сепаратистських настроїв в країні. І саме в цьому можна вбачати загрозливу аналогію для України.

Мовно-політичний конфлікт у Канаді зумовлений тим, що правовою основою реалізації політики мови є ухвалена у 1977 році Хартія французької мови, яка затвердила у провінції Квебек єдину мову – французьку. Мовне питання породило в Канаді перманентну боротьбу двох різних культур та етносів, яка триває і сьогодні. Така недалекоглядна політика призвела до того, що близько 60% жителів Квебеку не ідентифікують себе як канадці.

Україна – не Канада

Для тих, кому досі не очевидно, чому Канада не може бути прикладом для України, а український Донбас – не Квебек: більшість населення України складають етнічні українці, які проживають на цій території не одне і навіть не два століття. І російськомовне населення східних регіонів – це теж українці, які стали російськомовними лише внаслідок послідовного насадження російської мови як більш "престижної", "популярної" і взагалі мови "міжнародного спілкування". Сотні років, починаючи від 17 століття і сумних подій для державності України, російську виштовхували на вищі щаблі і тим самим українцям прищеплювали комплекс меншовартості. Тому міф про необхідність визнання російської мови як державної в Україні – типовий наслідок такої політики.

В Україні частина населення розмовляє російською мовою саме через цілеспрямовану русифікацію царської Росії, а потім радянської. Навіть зараз Російська Федерація використовує фактор мови в Україні як важіль впливу, що належить начебто до сфери їхніх інтересів. Анексія Кримського півострову здійснювалася зокрема під гаслом захисту російськомовного населення. В інших регіонах також відбуваються заходи інформаційно-культурного впливу з боку Росії на українців.

Характерною ознакою в Україні є те, що зазвичай тему мови підіймають політики, особливо в періоди політичної турбулентності чи напередодні чергових виборів. "Українізація" – так зараз намагаються називати деякі політики "мовний закон" чи квоти на телебаченні. Але це не є українізацією. Це є звичайним методом повернення української мови у загальний вжиток там, звідки калинову забрали.

Тож замість говорити "Подивіться на двомовну Канаду!" нам варто рухатися шляхом повернення історичної та культурної самобутності українського народу і утвердження української державності. Бо ми живемо не в Канаді, ми живемо в Україні.

Наталія Піпа, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Джерело статті: “https://www.pravda.com.ua/columns/2020/06/23/7256822/”