Чому в Росії так шанують Сталіна?

Щойно, у 2019 р., в Росії широко відсвяткували 140-річчя большевицького диктатора Йосифа Сталіна, було встановлено кілька пам’ятників і бюстів цьому винахідливому й безжалісному деспотові; російські пропагандистські телеканали систематично доводять, що період сталінізму і комунізму загалом «не був таким страшним і деструктивним», його злочини «перебільшені», натомість його справжні досягнення применшені, не оцінені належно; сучасна Росія В.Путіна прагне представити період комунізму як «героїчний», «переможний», «успішний в індустріально-технологічному плані», такий, що ним можуть пишатися всі наступні покоління.

Об этом сообщает http://webmarketlist.com

Після падіння СРСР в Росії так і не відбулося кардинального переосмислення досвіду комунізму, його злочини не засуджені, його спадщина не піддана старанній ізоляції та фільтруванню через науковий аналіз, національну освіту та форми перевиховання суспільства. Це призвело до того, що сучасне покоління росіян цілком не відчуває вини за злочини комунізму, як, наприклад, відчувають свою вину за злочини нацизму сучасні німці, які зуміли створити якісно інше суспільство, морально переродитися. Власне, ця глухота до страшного минулого, черствість до його аморальності й жорстокості призвели до того, що Росія знову набула ознак експансивної й авторитарної імперії (і саме це ми, українці, відчуваємо зараз на Донбасі!), а почуття власної безкарності й надуманої «великості» штовхають російську верхівку за масової підтримки населення, отруєного віковим шовінізмом і деспотизмом, до зовнішньополітичної агресивності, до підтримки всіх можливих диктаторських режимів у світі – від Куби до Північної Кореї, – до гегемоністської політики в просторі країн колишнього СРСР тощо. По-суті в Росії склався унікальний суспільно-культурний феномен: зло вкорінилося в свідомість більшості російської людності і там воно знаходить собі виправдання й навіть певну сакралізацію, стає моральною та ідеологічною основою для плекання нової злочинності й агресивності. Тому будь-яка жорстока і злочинна влада в Росії чи в іншій країні стає прийнятною для цієї людності. Найзагрозливішим у цьому контексті є те, що еліти демократичного Заходу часто намагаються не помічати цієї злочинної метаморфози російського соціуму, вад його ментальності і представляти справу так, ніби «нічого страшного не сталося», «просто Росія має своє унікальне цивілізаційне призначення», «свої глибокі духовні основи, які формують її культурну витривалість і цінність», як про це недавно заявив французький президент Е.Макрон у своїй знаменитій промові про світові тенденції.

В Україні намітилися свої проблеми зі сприйняттям спадщини комунізму: в українській історіографії науковці часто не відділяють ідейних традицій російських від українських, змішують їх, перекладають вину за здійснені злочини в минулому на «спільну відповідальність всіх учасників історичного процесу»; в українському літературознавстві страшне явище тоталітаризму – соціалістичний реалізм в літературі – оголошують «породженням українських традицій народництва з його ідеологізмом та соціологізмом» тощо, про що вже пишеться навіть у підручниках для студентів університетів (наприклад, у «Теорії літератури» В.Пахаренка). Відтак відповідальність за всі злочини спочатку розмивається теоретично, а потім оголошується якоюсь «абстрактною», «захованою в кожному з нас» і вона поступово переноситься на самих українців, які насправді були лише жертвою цього страшного деспотичного експерименту.

Отже, ми спробуємо знайти відповідь на питання, чому в Росії не прийшло до покарання спадщини комунізму, до морального переродження суспільства, до звільнення свідомості суспільства від жахів тоталітаризму?

Джерела большевизму треба шукати в 1840-х рр. в історії Російської імперії. Тоді з’явилися перші ідеї лівого радикалізму і перші соціальні тенденції до радикального розв’язання політичних проблем. Соціалізм як теорія й ідеологія в Росії відразу почав набувати ознак екзальтованості, місійності, нетерпимості. Соціальною причиною цього була особливо велика контрастність між багатством панівних верств – з одного боку, монархії і дворянства – специфічної російської шляхти, яка відзначалася особливою паразитарністю, бо була міцно прив’язана до управлінської бюрократичної системи і регулярно розкрадала багатства безмежної імперії через різні схеми напів офіційної корупції (це чудово описано великим М.Гоголем в знаковій повісті «Мертві душі» з її сумним висновком: «повсюди – шахрай на шахраєві і шахраєм поганяє!»), а з іншого боку, бідністю та безправ’ям багатомільйонних народних мас. Таке становище породило велике почуття жертовності в російських суспільних ідеалістів, які хотіли цю прірву якось подолати. Перші російські ліві революціонери відродили ментальність і стереотипи світогляду офіційно заборонених і переслідуваних в імперії від ХVІІ ст. старовірів-розкольників та учасників різноманітних релігійних сект, які постійно множилися і розросталися перед тиском удержавленої царями Православної Церкви – надміру провладної, черствої і фальшивої. З приводу цього великий російський філософ Ніколай Бердяєв писав: «Коли у другій половині ХІХ ст. у нас повністю сформувалася ліва інтелігенція, то вона набула характеру, схожого до монашого ордену. Тут виявилася глибока православна основа російської душі: вихід із світу сього, що в злі лежить, аскеза, здатність до жертви і перенесення мучеництва… Психологічно вона наслідниця розколу» [1,с.511–512]. І далі: «Руський розкол – головне явище російської історії. На грунті розколу утворилися анархічні течії. Те ж було в російському сектантстві. Вихід із держави виправдовувався тим, що в ній не було правди, торжествував не Христос, а антихрист. Держава, царство кесаря, протилежне до царства Божого… Це дуже російська ідея» [1,с. 614–615].

А ось як Н.Бердяєв осмислював походження особливої психології лівих революціонерів в Росії: «З [розколу] починається глибоке роздвоєння в російському житті і російській історії, внутрішня розколотість, яка буде тривати до російської революції. Це криза російської месіанської ідеї… В основу розколу ліг сумнів, що російське царство, Третій Рим, є істинне православне царство. Розкольники відчули зраду в Церкві і державі, вони перестали вірити в святість єрархічної влади в російському царстві… Розкольники почали жити в минулому і майбутньому, а не в теперішньому» [1.с. 497–498]. Ілюзією Царства Божого для лівої атеїстичної інтелігенції ХІХ ст. став комунізм.

Так вже бувало в світовій історії: наприклад, французькі раціоналісти-просвітники ХVІІІ ст. і завзяті революціонери-якобінці періоду Великої французької революції 1789–1799 рр. відродили у видозмінених формах ментальність і поривання скептичних протестантів-гугенотів ХVІ–ХVІІ ст., яких перемогла і загнала в підпілля офіційна Католицька Церква. Про це вельми переконливо написав колись англійський консервативний культуролог і філософ Кристофер Довсон (1889 – 1970) [2].

Відповідно, російські соціалісти почали мислити в релігійних категоріях: вони вірили, що боролися за «святу справу» (це дуже проникливо передано в численних революційних піснях), що колись наступить «рай соціалізму-комунізму», що їх провадить Провидіння (Бог), позаяк вони «відкрили закони історії», а самі себе вони уявляли новими «пророками», «апостолами» і «мучениками». Н.Бердяєв про це узагальнив так: «Росіяни не скептики, вони догматики, у них все отримує релігійний характер, вони погано розуміють відносне. Дарвінізм, який на Заході був біологічною гіпотезою, в російської інтелігенції отримав догматичний характер, начебто мова йшла про спасіння для вічного життя. Матеріалізм був предметом релігійної віри (виділення наше – О.Б.), і його противники в певну добу трактувалися як вороги визволення народу» [1,c. 511]

Отже, наш перший висновок: хоча большевизм (комунізм) в Росії мав західноєвропейське, раціоналістичне походження (ідеї Маблі, Сен-Симона, Фур’є, Кабе, Консидерана, Прудона, Фоєрбаха, Маркса, Енґельса, Ласаля та ін.), проте на психологічному рівні він отримав потужні містико-сектантські імпульси, а це в зародку, в період руху нігілістів, народниківреволюціонерів і соціалістів-революцінерів (1850–1890-і рр.), надало йому фанатизму, догматизму, нетерпимості, есхатологізму, тобто віри в те, що в кінці політичної боротьби усіх чекає велике абсолютне щастя (комунізм) і розв’язання всіх проблем. Соціалізм в Росії почав перероджуватися, видозмінюватися від початку, бо свідомість російського патріархального суспільства, зрозуміло, не могла прийняти раціональні, прагматичні, реформаторські ідеї лівих теоретиків-філософів, їй більше прийнятними були щира віра в пришестя нового Пророка і його учення, емоційно-апокаліптичне засудження Зла (несправедливої монархії), екзальтоване сприйняття політичної боротьби як сакрального подвижництва і мучеництва. Тому соціалізм в Росії був приречений стати не реформаторським рухом за права і можливості бідних і працюючих верств, а політичною релігією.

Лівий рух в Росії невдовзі отримав своїх визначних пророків: літературного критика і публіциста Вісаріона Бєлінського (1811–1848), філософа й ідеолога анархізму Міхаїла Бакуніна (1814–1876), письменника, мислителя і журналіста Алєксандра Ґерцена (1812–1870), письменника і публіциста Ніколая Оґарьова (1813–1877), філософа Петра Лаврова (1823–1900), філософа, критика і публіциста Ніколая Чернишевського (1828–1889), критиків Ніколая Добролюбова (1836–1861) і Дмітрія Пісарєва (1840–1868). Усі вони були людьми потужних талантів, завзяті характерами, здібні пропагатори своїх ідей. Окремо вартує виділити Н.Чернишевського, людину, яка здійснила світоглядний перелом у російській історії ХІХ ст., стала моральним та ідейним авторитетом для всього лівого соціалістичного руху, надала йому сутнісних російських ознак і характеристик. Н.Бердяєв так оцінював його життєвий подвиг: «За особистісними якостями це був не тільки один з найкращих російських мужів, але й людина близька до святості. Так, цей матеріаліст і утилітарист, цей ідеолог російського «нігілізму» був майже святий … Він нічого не хотів для себе, він цілий був жертвою» [1,с. 581]. До слова, Н.Чернишевський – коріння мав українське, був уродженцем м. Саратов на Волзі – крайньої точки українського спорадичного етнографічного розселення в південно-східному напрямку. Саме Н.Чернишевський як блискучий публіцист поширив максимально класові переконання в російському суспільстві, тобто непримиренність бідних до багатих, виробив цілісну систему матеріялістичного тлумачення історії (великою мірою запозичивши систему ідей від німецького філософа-матеріаліста Людвіґа Фоєрбаха (1804–1872), тобто усунув моральний і духовно-культурний чинники з неї, обґрунтував принципи «розумного егоїзму» і революційної дії, тобто націлив тисячі молодих фанатиків соціалістичних змін на безкомпромісну боротьбу і сакралізовану жертовність. Його роман «Що робити?» (1863) читала кожна інтелігентна людина в Росії, а в ньому автор пояснював, як виховати людей нового типу – цинічних, максимально прагматичних, безсердечних, закликав створити організацію професійних революціонерів. У 1962–1882 рр. Н.Чернишевський перебував на засланні в Сибіру, що дало йому ореол мученика і посприяло тому, що його твори молоді революціонери аж до 1917 р. читали з набожністю, як «Нове Євангеліє».

Н.Бердяєв влучно вловив цей тонкий аспект в російському революційному русі, аспект, який постійно додавав йому сили: «У «нігілістів» 60-х років з’являється аскетична складка, характерна для наступної революційної інтелігенції без цієї аскетичної складки неможливою була б героїчна революційна боротьба» [1, с. 583].

Так був підготовлений ґрунт для діяльності спочатку нігілістів (1860-і рр.), тобто пропагаторів радикального розриву з традицією, кардинальних матеріялістів, руйнівників усталених норм моралі. Згодом, у 1870-і рр., на ідеях Н.Чернишевського зросло покоління революціонерів-народників, що створили підпільну терористичну організацію «Народна воля» (1879), яка вже у 1881 р. вбила російського царя Александра ІІ. Відтак ліві в Росії перейшли до відкритої нищівної боротьби з державною системою, морально-духовними цінностями, культурними традиціями імперії. Молоді революціонери фанатично вірили, що старий режим треба зламати (бо він фальшує дійсність), що господарські стосунки в країні треба перебудувати (бо вони несправедливі), що треба максимально поширити в народі настрої бунту, ненависті до експлуататорів, нещадності до старих форм життя (бо все старе треба викорінити абсолютно).

Ще більшої радикальності лівому рухові додав політичний соціолог Пьотр Ткачов (1844–1886), який обґрунтував потребу революційного насильства, терору, диктатури у владі, запозичуючи ідеї французького анархіста Оґюста Бланкі (1805–1881). Саме його можна вваждати головним предтечею большевизму, прямим ідейним учителем Владіміра Лєніна (1870–1924) – лідера большевиків й головного ідейного натхненника большевицького перевороту і терору у 1917 р. Після поширення ідей П.Ткачова у 1860–1870-і рр. тероризм та імморалізм стали нормою в російському революційному русі. Організаційну ж концепцію фанатичної і нещадної революційної сили створив підпільник Сєрґєй Нєчаєв (1846–1882), який більшу частину свого життя провів у тюрмі, був організатором «Народної розправи», закликав до безоглядного терору й абсолютної підпорядкованості людей революційній справі.

Від кінця ХІХ ст. провідною масовою лівою революційною силою стали соціалісти-революціонери (ес-ери), які широко охопили своїми впливами народні верстви, мали потужну мережу підпілля, систематично здійснювали терористичні акції, виховували своє членство в дусі великої посвяти, зречності, бойовитості, суворої дисципліни. Так російське суспільство переповнилося антиетикою нетерпимості, ворожості, морального максималізму. Своєю жертовністю і щедрими обіцянками майбутнього матеріального щастя і рівності ес-ери поступово завоювали собі великий авторитет в суспільстві, їхнім ідеям почали співчувати представники панівних верств, письменники, науковці, інтелігенція загалом. Соціалістичний рух в Росії став особливо динамічною, моральною силою, овіяною флером і настроєвістю релігійно-сектантської святості (згадаймо тезу про моральний зв’язок російських лівих революціонерів із розкольництвом).

Про характер наступної російської ліво-радикальної революції, заснованої на світогляді матеріалістичного за ідеями народництва, Н.Бердяєв сказав так: «Діячі російської революції жили ідеями Чернишевського, Плєханова, матеріалістичної й утилітарної філософії, відсталою тенденційною літературою, вони не цікавилися Достоєвським, Л,Толстим, Вл.Соловйовим, не знали новий рухів західної культури. Тому революція була у нас кризою й утиском духовної культури. Войовниче безбожництво комуністичної революції пояснюється не тільки станом свідомості комуністів, дуже звуженим…, але й історичними гріхами православ’я, яке не виконало своєї місії преображення життя, підтримуючи лад, заснований на неправді і пригнобленні» [1, с. 707].

Большевики (майбутні комуністи) були однією з течій цього соціалістичного революційного руху, особливо дисциплінованою, догматично відданого вченню К.Маркса й Ф.Енґельса, з когортою вишколених, загартованих, надзвичайно активних провідників на чолі. У їхній діяльності, психології, поведінці сконденсовувалася уся ця антиетика російського соціялізму з його імморалізмом, агресивністю, абсолютизмом в оцінках і вчинках. Тому, коли большевики прийшли до влади у кінці 1917 р., вони втілили ці моральні (насправді аморальні) настанови з надзвичайною прецизністю, тому їхня державна тоталітарна система була такою жорстокою, масштабною і садистською у своїх злочинах і нерозумною у своїх діях і цілях (згадаймо тезу про насправжній ірраціоналізм у їхній ідеології попри зверхню форму раціоналізму і прогресизму). Н.Бердяєв підводив підсумок: «…російське мислення має нахил до тоталітарних вчень і тоталітарного світогляду. Тільки такі вчення мали в нас успіх. У цьому виявлявся релігійний склад російського народу. Російська інтелігенція завжди прагнула виробити собі тоталітарний, цілісний світогляд, в якому правда-істина буде поєднана з правдою-справедливістю». [1, с. 515].

Такої історії не мав жоден соціалістичний рух в інших кранах Європи, де він переважно розвивався у формах профспілково-реформаторського, конкретно-правного руху за права трудящих. Подібних ознак він набув тільки в азійських, ментально споріднених з Росією, країнах: в Китаї, Кореї, Камбоджі, В’єтнамі. До України цей фанатичний російський соціалізм мав тільки дотичний стосунок – через факт доволі масового розселення на її теренах етнічних росіян і активну діяльність лівих організацій. У 1917 р. на виборах до Центральної Ради (парламенту) перемогли українські партії соціалістів-реформаторів, большевики були у явній меншості. Але за допомогою відкритої інвазії велетенської большевицької революційної Червоної армії на чолі із Левом Троцьким (1879–1940) українським большевикам вдалося захопити владу шляхом воєнних дій впродовж 1918–1920 рр. Ліквідація цілком легітимної, демократичної Української Народної Республіки (УНР) супроводжувалася масовим терором, тотальною денаціоналізацією суспільства, спеціальним винищуванням свідомої інтелігенції, вигнанням понад пів мільйона патріотів за кордон. Загалом українська нація втратила понад 4 млн. людей за цю війну.

Після встановлення большевицької влади у 1920 р. державне насильство і терор майже не припинялися, мільйони українців, які не прийняли соціалізм, були усунені з усіх важливих, управлінських сфер суспільства, в Україну систематично завозилися десятки й сотні тисяч (з роками вони перетворилися на мільйони) нових переселенців-росіян, які ставали комуністичною управлінською елітою, ними масово заселяли великі індустріальні міста, вони займали керівні рівні в науці, освіті, культурі. Так почався новий гігантський виток русифікації України за допомогою совєтської системи влади і большевицької ідеології. Усе українське дискредитувалося, заборонялося і паплюжилося, викреслювалися з національної пам’яті цілі пласти української культури, державницькі ідеї і традиції, перекручувалися сутності національного мистецтва, ідеології і літератури. Від 1928 р. маховик большевицького терору набрав особливих обертів, почалася колективізація – відбирання землі у мільйонів селян і виселення їх на Сибір.

У результаті відбулося цілковите відмежування комуністичної влади від почувань та інтересів української нації, компартія оформилася як чужа російська управлінська система й ідеологія російської окупації України. Про це дуже яскраво написано у повісті «Смерть» Б.Антоненка-Давидовича (1928 р.). Відтак все, що відбувалося в УРСР (Українській Радянській (треба Совєтській) Соціалістичній Республіці) у сферах політики, господарки, соціального життя, освіти і культури, мало російське визначення і спрямування, бо всі рішення приймалися у Москві і в Україні їх тільки тупо виконували. Магістральною лінією розвитку УРСР була боротьба, запекла і системна, з «українським буржуазним націоналізмом», тобто постійне удосконалення і поглиблення окупації України і приниження та руйнування української нації.

Російське суспільство логічно прийшло до ідеології тоталітарного большевизму і через це несе всю відповідальність за його жахливі злочини

Отже, перемога большевизму, і це доводили у своїх працях всі великі російські філософи ХХ ст. – С.Булґаков, Д.Мєрєжковський, С.Аскольдов, Н.Бердяєв, С.Франк, Ґ.Федотов та ін., – була закономірною тенденцією російської історії, ментальності і соціальної свідомості. Україна ніяк не була причетна до витворення головних ідей та інтенцій большевизму і була лише його жертвою. Російське суспільство через перейнятий від монголо-татарів деспотизм, через виховану в собі нетерпимість до інакодумання, запозичену в ідеологів візантійського фанатично-догматичного православ’я, через виплеканий засліплений імперіалізм та шовінізм, сформований на ґрунті цивілізаційнї замкнутості й агресивності російської цивілізації від ХІV–ХVІ ст., логічно прийшло до ідеології тоталітарного большевизму і через це несе всю історичну та моральну відповідальність за його жахливі злочини: масовий терор із десятками мільйонів жертв, Голодомор із 8 млн. померлих, систему ГУЛАГу, в якій мучилися десятки мільйонів невинних в’язнів і т.ін.

Щодо «соціалістичного реалізму» в культурі і мистецтві, то його оцінка є такою: це була штучна, відірвана від органічної культури й естетики система ідей, створена у свідомості й психології хворого, екзальтованого й агресивного російського суспільства, маніякально перейнятого настроєм домінування й насильства, прагненням контролю за всім суспільством і тиску на нього. У російській культурі знову стався парадокс: спочатку у свідомості лівої революційної інтелігенції домінувало захоплення естетикою натуралізму, витвореною на ґрунті ідей позитивізму і соціалізму (1840 – 1870 рр.); згодом вона в дусі часу захопилася авангардизмом (від початку ХХ ст.), але цей стиль залишився лише на поверхні російської свідомості, на відміну від західноєвропейських тенденцій, де авангардизм до сьогодні перебуває в центрі лівої свідомості. Справжнім мейнстримом в Росії став новий натуралізм, репрезентований творчістю знаменитого і дуже талановитого Максима Ґорького (справжнє прізвище Пєшков) (1868–1939) – виходця із соціальних низів, типового старовіра за ментальними архетипами, зв’язаного із підпільним революційним рухом, зокрема і з большевиками. Російський філософ А.Ізґоєв називав його «яскравим породженням суміші народного босяцтва з інтелігентським большевизмом і духовним босяцтвом» [3, с. 366]. У його творчості, дуже різноманітній і стилістично вправній, знайшли вираження всі головні моральні та ідейні настанови російського народництва: уважно-аналітичне зображення соціального бруду, ницості людської натури, насторожене сприйняття впливів західної цивілізації, настрої бунту і ненависті до панівних верств, зневага до інтелігенції і культури, любування глибокою темнотою і жорстокістю народного життя, надто точне змалювання матеріального буття бідних верств, ідейне формування їхньої ворожої класової свідомості (ненависті бідних до багатих). Улюблені герої письменника – «босяки» – бездомні і маргінали. Центральний твір про них – п’єса «На дні» (1902). У 1907 р. М.Ґорький написав експресивний роман «Мати», в якому з великою силою було показано моральну перевагу революційних ідей щодо офіційного світу царської Росії і який став твором-архетипом для соціалістичного реалізму совєтської доби. Творчість М.Ґорького мала всеросійську і всеєвропейську популярність, він був особистим другом В.Лєніна ще до революції 1917 р. Хоча літератор і не прийняв большевицького терору в ході Революції 1917–1920 рр. і виїхав за кордон, він згодом повернувся і був офіційно призначений Сталіним «першим» і «зразковим» письменником СРСР, по-своєму канонізований комуністами. У 1925 р. він написав роман «Діло Артамонових», який можна вважати найконцептуальнішим твором соціалістичного реалізму: всі дії героїв пройняті матеріальними інтересами, всі представники минулого, капіталістичного ладу – наскрізь негативні, всі, хто не приймає нових віянь соціалізму, – визначаються як вороги, яких треба знищити, або вони мають відмерти як щось зайве. Тобто художній твір вбивав у голови читачів цілком тоталітарні, насильницькі ідеї. За схемою «Діла Артамонових» в СРСР були написані тисячі творів.

Тож творчість М.Ґорького – пройнята майже мазохістською тенденцією до виявлення буттєвого бруду російської цивілізації, глибинною ненавистю до еліт, до культурного аристократизму, всуціль агітаційна, класово наїжачена – була закономірним виквітом російської літературної традиції соціологізму і народності. Цю традицію вперше так проникливо і достеменно теоретично розпрацював все той же Н.Чернишевський у своїй дисертації «Отношение литертатуры к действительности» (1855), в якій визначив головне завдання для мистецтва: бути корисним у матеріальному поступі нижчим верства, рятувати їх (есхатологізм мислення – від розкольників!) від розкладових впливів чужого світу. Ця теза й стала головною ідеологемою соцреалізму після 1920 р. Естетична концепція і програма М.Ґорького перемогла морально лівий авангардизм в російській культурі поч. ХХ ст., бо відповідала глибшим ментальним уявленням значної частини російської лівої інтелігенції. Українська культура і література до цього складного і по-своєму патологічного духовно-інтелектуального процесу не мали жодного стосунку.

Соцреалізм був для України явищем цілком чужорідним. Нав’язаним примусово, руйнівним для її культури. Так, налякані большевицьким терором, окремі українські критики і письменники ще на початку 1920-х рр. почали теоретизувати в дусі соцреалізму, наприклад, Б.Якубський, колишній вишуканий естет-неокласик, автор книжки «Соціологічний метод в літературі» (1923). Однак це було переважно стривожене і поспішне калькування російських теоретичних зразків у цій сфері як примусових через відкритий терор в тогочасному суспільстві і тиск влади, а не якийсь «самостійний і органічний розвиток української естетичної думки», як це прагнуть представити окремі теперішні літературознавці.

Нинішня вакханалія неосталінізму в Росії є закономірним явищем, оскільки російське суспільство ментально не зазнало видозміни, воно й далі розвивається за виробленими впродовж століть схемами: містико-фанатичне сприйняття дійсності, шовіністична самовпевненість і самозакоханість, вороже сприйняття зовнішнього світу як уявної загрози, яка потрібна лише для того, аби мобілізувати російську людину до покори своїй владі й агресивності назовні. І Й.Сталін є ідеальним символом для цієї ментальності. Тому в епіцентрі теперішньої російської ідеології і самосвідомості перебувають Православна Церква як засіб екзальтації суспільства, ідея імперства як форма його мобілізації та культ цивілізаційної винятковості як засіб виправдовування політичного самодурства влади. Розмова про засудження злочинів комунізму в Росії не може розпочатися апріорі, бо цей «комунізм» є насправді добре замаскованим російським юродництвом, тобто патологічної організації російського суспільства і влади, коли вічно сталими залишаються безправна маса і деспотична верхівка; процес переродження російської суспільної свідомості не може розпочатися тому, що воно виховане в маніякальній самозакоханості, і тому кожен етап і кожну якість свого минулого сприймає, як святість; звільнитися російське суспільство від тягаря минулого не може, бо із жадібністю мародера вважає все нечесно набуте назавжди «своїм і кровним» (адже вся російська історія – це суцільний грабунок інших народів, передусім грабунок їхньої культуриі духовних традицій, як, скажімо, геніально росіяни привласнили собі кілька століть історії і культури давньої Руси!), тому тисячі винахідливих російських умів працювали і працюють над тим, аби виправдати і возвеличити все російське минуле за будь-яку ціну!

1.Бердяев Н. Русская идея // Византизм и славянство: Великий спор. – М.:ЕКСМО-Пресс, 2001. – С.487 – 714.

  1. Доусон К.Г. Боги революции. – СПб: Алетейя, 2002. – 330.
  2. Изгоев А.С. Социализм, культура и большевизм // Вехи. Из глубины. – М.: Правда, 1991. – С. 361 – 387.


Джерело статті: “https://vgolos.com.ua/news/chomu-v-rosiyi-tak-shanuyut-stalina_1141792.html”

©1info.net