Життєві історії: доля подарувала почуття щастя

Коли вони познайомилися, Поліна майже два десятки літ як була вдовою, а Станіслав – кілька років покинутим і зрадженим чоловіком. Що приховувати, вони сподобалися один одному. Але спершу їх об’єднувало спільне захоплення, цікаве спілкування і товариська взаємопідтримка. Та за пів року симпатія переросла у таке шаленство почуттів, що пара й досі не збагне: «Невже це сталося з нами»?..

Об этом сообщает Футляр от виолончели

Чоловік залишив удовою з двома дітьми

Поліна могла би стати зіркою кіно. В школі вона активно займалася спортом, була активісткою, красунею. Ще коли навчалася, стала рекордсменкою краю. Разом із золотою медаллю за навчання отримала диплом піаністки в музичній школі. Талановиту дівчину запрошували працювати учителем музики у її школі й заочно навчатися на фізкультурному факультеті в одному із вузів.

Утім, уже тоді до інституту годі було потикатися без блату. Отож дівчина без проблем поступила на навчання до музичного училища.

Щаслива зустріч за схилі літ допомагає подолати депресію й дарує бажання повноцінно жити

Саме у ті роки вона й зустріла свого майбутнього чоловіка. Вадик був юнаком гарним і романтичним, родом із сусідньої області. Його тато – секретар обкому. Мама – теж інтелігентка. У 18 літ Поліна, звісно, про навчання думала, а не про весілля. Тож цілий рік Вадим ледь не щодня писав їй листи, кожен із яких неодмінно починався щемкими словами: «Здрастуй, мила Поліночко…». Дівоче серце врешті-решт, розтануло. Вони розписалися, весілля відгуляли. Оскільки молода дружина не хотіла переїжджати до Тернополя, де навчався Вадим, три роки подружжя жило порізно. Щоб частіше бачитися, Вадим перевівся із престижного інституту в Чернівецький технікум. А після навчання, аби швидше отримати квартиру і жити, як нормальна сім’я, працював на будівництві.

Коли розпочалася горбачовська перебудова, існувати подружжю ставало чимраз складніше. Однак молода жінка не впадала у відчай. Мало грошей – пішла підпрацьовувати прибиральницею (хоча основна робота – концертмейстер у Палаці піонерів). З’явилася можливість – стала по китайські іграшки їздити, а потім на Калинівському ринку їх продавала, соромлячись, аби її вихованці не побачили ненароком. А чоловік залишався ідейним комуністом, секретарем парторганізації. Друзі собі хати-дачі будували – а він усе на мітингах. Із розвалом Союзу кожен собі намагався щось урвати – Вадим за державу журився. Утратив начальницьку посаду – соромився йти роботи просити.

Кмітлива та енергійна Поліна пробувала якось прилаштувати чоловіка до життєвих реалій. То у «човниковий» бізнес намагалася затягнути, то на машину назбирала грошей, аби чоловік таксував. Та нічого не клеїлося.

Вадим у всьому розчарувався, нерідко повторював: «Як так жити – ліпше вмерти». Траплялося, на відпочинку в лісі разом з дітьми гриби збирали чи букети квітів, а Вадим дивиться на рідних напівпорожнім поглядом і мовить: «Мені б такого зілля, аби з’їсти й померти». Вона ж замість того, щоб до лікаря-психіатра звернутися, сварилася: «Та краще мені вмерти, ніж самій із двома дітьми лишитися!».

Та доля виявилася невблаганною. Спершу Вадим труївся ліками, потім у тому ж знайомому лісі на галявині повісився. Хоча Поліна досі вважає: чоловік не сам пішов із життя – йому «допомогли».

Його «з’їла» система, – вважала. А ще – пристріт. Коли на Великдень побачила на порозі почищену картоплю, викладену буквою «С», не надала тому значення. Та коли в їхньому авто виявила хрестом з’єднані вузлики із землею (уже після смерті Вадима), тямущі люди підказали: пороблено на смерть. Відтоді Поліна вже сама мусила утримувати доньку, її кількамісячну дитину (зять із нами вже не жив) та 17-річного сина, котрий через сім місяців привів додому вагітну невістку.

Дружина покинула без пояснень

У Станіслава життя склалося теж не з медом. За кілька місяців до його народження у дорожньо-транспортній пригоді загинув тато. На нещастя, він народився із клишоногістю лівої ноги, отже був інвалідом дитинства. У перші роки життя переніс вісім операцій. Мама постійно працювала, тож усю роботу по господарству виконував Стасик з бабусею: город садили-копали, дрова рубали, прибирали, їсти готували. А оскільки комплексував через покалічену ногу, став займатися спортом. За хороші успіхи у волейболі очолив команду школи. Виступав на рівні району, області.

Утім, займатися спортом далі не вийшло. Весь час у нього забирало навчання в інституті. Згодом цілих 27 років життя він присвятив роботі на заводі, де здобув визнання як висококласний інженер.

Коли Станіслав одружився, його сімейне життя здавалося щасливим. Та нині, озираючись у минуле, чоловік із прикрістю визнає: дружина Єлизавета його ніколи не любила і не шанувала.

Вона у своїй родині не була навчена піклуватися про чоловіка. За 40 років подружнього життя, повертаючись після виснажливого трудового дня, не уявляв, що дружина може їсти подати, про справи на роботі розпитати.

Щоб заробити на квартиру в центрі міста, у дев’яності Станіслав майже десять років працював на півночі Росії, у Красноярському краї, де викладав у школі історію, трудове навчання, фізкультуру, малювання. Та навіть після повернення додому і придбання такого довгожданого житла сім’я не зуміла наповнити його теплом і любов’ю.

Він старався берегти родину, бути хорошим сім’янином, вірним чоловіком. За всі роки діти жодного слова лайки від нього не почули. Дружині мав за правило тричі на рік робити сюрпризи: на 8 Березня, день народження і день їхнього весілля. Та коли йому виповнилося 60, від Лізи він отримав у подарунок… труси і пару шкарпеток. Глянув, ковтнув образу і подумав: «Так тобі, Стасе, і треба».

У рік 40-ліття подружнього життя росіянка Єлизавета завдала такого удару, від якого Станіслав досі не може оговтатися: обізвавши «бандьорою», сказала, що не може так далі і їде на пів року до сестри у Росію. А він наївно думав, що у них сім’я. Міркував, як рубінове весілля відсвяткувати, що своїй половинці подарувати. А вона… так підло вчинила. Втекла. Навіть розлучилася таємно…

Розчаровані у любові, покохали

Двох самотніх сердець звела в одному місці любов до музики. Керівник хору Поліна – гарна, весела, турботлива – відразу запала в душу Станіславові.

Хоча він спершу сподобався їй тільки як друг: акуратний, спокійний, уважний. День за днем ці обпечені долею люди ставали чимраз ближчими. Вони дарували одне одному те, про що тільки мріяти могли: ніжність, душевне тепло, піклування у банальних, здавалося б, речах.

Поліна ніяк не могла звикнути, що хтось може пальто подати, романтичною вечерею зустріти. Адже все життя тяжко працювала: для чоловіка, дітей, онуків, стареньких батьків. І ніколи не задумувалася: «А для себе? Коли я житиму для себе? Коли почну почуватися жінкою? Коли буду коханою?». Кілька тижнів тому їй виповнилося 61, Стас подарував п’ять червоних троянд… Вона вперше у житті отримала такий розкішний букет…

А Станіслав завдяки Поліні відчув, що хтось може ним дорожити, обійняти і поцілувати. Навіть в юності серце не палахкотіло так, як зараз. Він навіть вірші став складати. Для неї і про неї: його щастя, його кохання, розраду.

Станіслав обіймає свою Поліночку і не стримує скупих чоловічих сліз. Вони довго не хотіли афішувати своїх стосунків, але хай тепер усі знають: вони з Поліною офіційно розписалися. Тихо, без пафосу поєднали наші долі й стали законними чоловіком та дружиною.

За взаємною згодою, вони перейшли жити на Станіславову дачу на Роші Стинці. Будиночок і садок були дещо запущені, проте господар наче нову молодість набув. Його вправні руки творили дива. Насамперед він переклав піч і перекрив дах. Надалі найняв людей, які обклеїли пінопластом будівлю, провели воду всередину приміщення. А це дозволило встановити бойлер, душову кабіну.

Поліна ж тим часом упорядковувала грядки. Оскільки з дитинства кохалася у квітах, то невдовзі їхній сад перетворився на справжній земний рай, де у кожному куточку вабили зір квіти. Жінка все, здавалося, робила з піснею. За нею Стас і вгадував, де його Поля. Він охоче підтримував її вже на всю округу чувся злагоджений спів. Їхні сусіди кидали свої інструменти й заворожено слухали безкоштовний концерт. Це ж така дивина – здебільшого, чоловіки із жінками на самоті дають волю своїм емоціям і безпричинно сперечаються, а тут співають.

Поліна і Станіслав, за свідченнями знайомих, наче помолоділи: на обличчі розгладилися зморшки, стали стрункішими, навіть чоловікова клишоногість стала непомітною. До них залюбки почали їздити їхні діти з онуками, які якось враз подружилися-поріднилися. Часто вони влаштовують сімейні посиденьки з неодмінними родинними концертами.

Ми вирішили розповісти цю звичайну життєву історію, аби кожному вселити віру: хай скільки вам років – ви заслуговуєте бути щасливими. Просто у кожному віці почуття відрізняються, набувають свого відтінку й аромату.

Бо час – це своєрідний індикатор: якщо любові не було – з роками стосунки взагалі зів’януть. Якщо ж кохання справжнє – воно, як дороге вино, набуває нових відтінків і нового змісту.

Адріан САК

P. S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінено.